Санаторійна зона. Микола Хвильовий

засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.

      …А музика така:

      – на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.

      …І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ…

      – Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

      Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів…

      І знову гриміла зоря на далеких шляхах… – Хеопс-Хуфу!..

      …– Льольо!

      – Я.

      – Ти слухаєш?

      – Слухаю.

      Француженка не втихала.

      …І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фур’є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.

      І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:

      – Савойя!

      І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —

      безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.

      …Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:

      – Гу-гу!.. – довго, спроволока.

І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафії – він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі[28] життя.

      …І знову зажурно сказав Альоша.

      – Савойя!

      Мадам Фур’є

      …Льоля пішла й сказала:

      – Драстуйте, мадам Фур’є!

      – А, це ви, Льолю?… Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш.

      Льоля сказала:

      – Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість.

      Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала, куди положити руки.

      – Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я забула про ласку.

      Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.

      Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись – генерально – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:

      – Я люблю Карузо за теплоту в його голосі.

      І Льоля тоді подумала, що він сказав:

      – Я люблю тебе, моя кохана.

      Потім він провів її до самої квартири,

28

[xxviii] Сіденхем Томас (1624–1689) – англійський лікар, один із фундаторів клінічної медицини, активно впроваджував і вдосконалював систему практичної медицини.