Название | Жовтий князь |
---|---|
Автор произведения | Василь Барка |
Жанр | Историческая литература |
Серия | |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 1961 |
isbn | 978-966-03-6888-0 |
– Підожди трохи! – наказує пічник.
Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту – в кишеню.
Страх проминав.
– Дядьку, як роблять цукор? – питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.
– Везуть білі буряки, що звуться цукровими, – почав пічник. – На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня – я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, – і вже варять кристалик; додають щось – того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться – довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.
– А вам хто піч робив?
– Піч – мені?
Хлопець мовчки показав на піч у хаті.
– Я сам! – запевняє пічник.
– Ні, ви дурите…
– Таки правда: я сам! А чого питаєш?
– Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша.
Регочеться пічник. Аж сльози витирає.
– Е, хлопче, – каже він, зрештою вдержавшись, – про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!
Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті, – серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.
Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» – і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там – обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.
Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник: рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли – мабуть, господар збирався рисунок відновити.
Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.
Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись – до іншої справжньості,