Жовтий князь. Василь Барка

нюхнув – зразило його звідти трупною затхлістю… нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив’язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

      Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

      Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

      Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

      От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний…

      «Темнувата, як на рижієву»! – подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця – з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

      Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто – без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

      – Неначе пряник, – каже бабуся.

      Пробує тютюнову:

      – Ні, ця не така!

      – Ця гірша, – згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, – поїмо, коли буряки забрано.

      Радяться, як розварювати і чого додавати.

      Тітка Ганна приходить – хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.

      – Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу – пекти корж… я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано, – понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! – а я ж дрібний шматочок з’їла.

      Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.

      Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку – рештки рудіють.

      Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап’явсь олив’яними хмарами, що втопили село в тінь.

      Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб’язок визбирує на городах.

      Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

      – Якби бурячки, – жаліється стара, – можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так – чого мордувати?

      – І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! – сказала мати. – Бо вертаються ледве живі.

      Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.

      Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм паморочаться, а в шлунках – пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.

      – Чого вас учено сьогодні? – спитала одного разу мати.

      – Вчитель казав, наші батьки – саботажники…

      Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.

      «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».

      Сьогодні