Жовтий князь. Василь Барка

хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

      «Злі духи; без личин, як їх малюють».

      «Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

      «Без казанів і кухні».

      «Гляди, що так! – сказав він. – А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба – з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? – і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, – силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! – рідко буває, і ціна чортова».

      «Там і без казанів, огонь завжди, – кажу йому. – Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

      «Від чого ж огонь? Ти – пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

      «Не знаю, – признався я, – там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога – ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, – нічого, що від сонця з’явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

      «Похоже, що ти влучив! – згоджується Вартимець. – І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, – мені казали. Скоріше, бо тут зав’яжуть під зашморг!»

      Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, – чудний він…

      – Чого ж чудний? – обізвалася Мар’яна, – в нього серце прокинулось: при біді.

      – Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

      – І я чую, – зовсім тихо сказала Мар’яна.

      Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що – на серці. Видно, велика тривога в неї.

      – Зостанемося тут? – питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо – причину страхів.

      – Будемо їхати! – заперечила Мар’яна.

      Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

      9

      Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! – біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

      Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

      – Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

      Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, – за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

      Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє;