Жовтий князь. Василь Барка

закричала вона.

      Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже – владичне, і тутешнє – дрібне, провадячи розор.

      Позаду чути кроки і оклик:

      – Заходьмо!

      То – рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.

      Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою – в хворому жесті, вкрай безвільному – показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мовби серце хотіла спинити:

      – Там… секретар райкому застрелився – приїхав тепер…

      Прибігці, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.

      Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович – слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушно, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в’язко, пасмовитими патьоками, трішки розділяючися, збігала кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі. Бризки ж були на столі – торкнули папір.

      Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної пожежі, коли вмить з’явилася, – з іншої, ніж та, що речі спалить.

      Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх – от, з’явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима… Але ні! – зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!»

      Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля – звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:

      – Вдарив крапку!

      Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! – її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, – чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?… «Ні!» – знялось, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря – проти моря нещастя людського, такими, як він, заподіяного.

      Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає – очі йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо дивився на стіл.

      – Розберіть самі! – сказав і відійшов геть.

      Рядки спершу рябіють в очах Миронові Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: «Цілковито секретно»; далі – потвердження вказівок про віддачу дев’яноста відсотків зерна самій державі, в хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці –