Жовтий князь. Василь Барка

що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною.

      7

      Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» – жаль односельчан, що з’юрмлено в турлучну вигадку.

      Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо – наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? – відказує, стримуючи крок:

      – З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають – від того.

      Подався чолов’яга.

      Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» – махнули руками і розійшлись.

      Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

      Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі – біля корови, що околіла. Сусіди близько.

      – Бач, із коровою що! – дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

      Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

      – Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

      Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

      – Чи не кінець світові? – хтозна.

      Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок – під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам’яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

      Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, – нежива, хоч об пень бий.

      Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? – буває птиця недужа і не вічно їй жити.

      Аж здригнувся від окрику, глянув – то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він – косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.

      – Що загубили? – питає Калинчак.

      – Ні! – не загубив нічого; птиця падає.

      – Недавно, як був місяць кров’ю наведений, це почалось.

      – Кажуть, час злого і знаки.

      – І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

      – Сходиться в одно.

      – Сходиться, бо правда.

      – Окремі, з партійною печаткою, переступлять, – сказав Мирон Данилович.

      Віддаляються бесідники проз осокори.

      – Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко, – чули?…

      – Ніби… – вагається Мирон Данилович.

      – Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є – річка внизу.

      – Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю, – додав Мирон Данилович. – Вода зцілюща: недарма