Жовтий князь. Василь Барка

треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, – так треба.

      Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші – з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два – фіялковий і зелений. Спід посуду – теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і – узор серед них.

      Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? – зрештою, зривається з уст:

      – Маму спитаймо!

      Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося – пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, – раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

      – А покличте Мар’яну, пічникову! – сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

      – Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

      Мати велить найменшому:

      – Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде – дуже треба!

      Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

      – Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, – шепотом найстрогішим заборонила.

      – Мовчатиму! – він поспішив до воріт.

      Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

      Господиня ж їй сказала:

      – От славно! Вихопили з кігтів.

      – Умовилися, стоячи між людьми, – розповідає Федора, – вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це – Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки, сипались.

      – Нащо казати, хіба так було? – дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

      – Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

      – Ні, пора додому, – відказує тітка. – Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

      Вийшли – при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

      – Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі – виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, – хоч пропадем,