Жовтий князь. Василь Барка

вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу – рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.

      Побудили дітей і сіли за стіл до пізньої вечері.

      – Що таке? – промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски. – Було що їсти – не доїдав, а як не стало – аж трусишся, дуже кортить.

      – Від страху за їжу! – пояснила бабуся.

      Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.

      З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.

      Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища – поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку – без пір’я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.

      Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв – прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.

      Де-не-де люди никали в подвір’ях, мов тіні.

      Спало на думку – заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

      Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

      – Вас обскочили? – спитав коваль нового гостя.

      – Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

      Сумно і тут. Кайданці – він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка, – сидять коло згорнутих пожитків.

      Коваль помітив здивування:

      – Ждемо, скоро в нас будуть…

      – Час пропада, тікати треба! – скрикнув Стадничук. Запальний серцем, а руками, як коріння в’яза, кріпкий. Під опущеними бровами, схожими на обніжки, – скорбний огник.

      «…Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго», – мовчки вирішує Мирон Данилович.

      Від воріт притупотіло двоє; в дворі гуркіт:

      – Кайданець, ану, давай сюди, скоро!

      Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:

      – Чому не оплатив повісток, которі прислані? – сварячись, питає сільрадівець.

      – Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

      – Одкручуєшся! – в’їдливо протягнув другий голос.

      – У колгосп не хочеш, – закидає перший з гарячою злістю, – плати ж по всіх повістках!

      Озвалася жінка:

      – І пеню до повістки дочеплено…

      Стадничук,