Жовтий князь. Василь Барка

після розп’яття: так кажуть.

      – Вже ж видно! – згодилась невістка.

      – Пічник примітив: птиця падає мертва.

      – Походом на нас рушено, – додав Мирон Данилович. – То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.

      – Дивно говориш, – зауважує дружина.

      – Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?

      – Стримайся!

      Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.

      Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки – дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші – перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.

      – Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд, – поправився господар. – То тільки Лук’ян потіша, що «заживем».

      – Не ми, хтось другий! – сказала бабуся.

      – Не ми і не Лук’ян, – продовжив господар. – Лук’ян знає одно: голосувати «за». Зразу підніма руку – перший. Завжди «за» і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот – Лук’ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би «за», хоч гробове віко кладуть на село. Потішає – «заживем». Змії з’їдять!

      – Нащо казати? – спиняє жінка, повівши погляд на дітей. – Лук’ян не гірший від начальників.

      – Ті не люди, а гаки – тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий; переполох! Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович – бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести… Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: «До зернини! До зернини!» – себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало… «Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл». Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно, – він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо, де дівся. А ці два змовлені з третім…

      – Може б, тихіше говорив? – попросила жінка. – Всі чуємо.

      – Добре! – Мирон Данилович обнизив мову. – Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м’яса, окороків, ну всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.

      – Чому не знати? – втручається бабуся. – Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати – так і є!.. Повитрушували крадене.

      – А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка – закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! – помаранчі і виноград…

      – Мамо,