Жовтий князь. Василь Барка

з ніг, пориваючи, мов вітер – суху билинку.

      Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.

      Господар сказав дружині:

      – Стільки хліба правлять, що – нема…

      – Де б же взявся? Забрано! – скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.

      – Забрано? – перепитує і наближається розпорядчик. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.

      – Сказали: забрано? – про державну заготівлю?… Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, – підкуркульники!

      – Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок ґрунту коло вікон. Ми незаможники.

      – Розкажіть! – з досадою відповів розпорядчик. – Збіжжя повно.

      – Ми засівали сам клинчик і нема хліба.

      – Заладили: нема!

      – Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали – забрано.

      – Забрано, забрано! – передражнює, лютуючи, розпорядник. – Зараз подивитесь, як бува забрано.

      І враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.

      Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:

      – Куркуль, віддай хліб!

      Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:

      – Дітки, беріть хліб, як вам треба…

      – Віддай хліб, ти – есплутатор!

      Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:

      – Який я есплутатор? То – хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

      Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком – знов кричати.

      – Віддай ключі, куркуль!

      – Ось вони! – мирно відповідає сусід. – Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?

      Керівник докинув найособливіший сигнал, – тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:

      – Куркуль!

      На додачу диригент грозить хліборобові:

      – Ми з тебе Свитченка зробимо!

      На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: «ледащо».

      Сусід сказав:

      – Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене – це трудніше.

      Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак – і знов різнуло найвищими голосами:

      – Куркуль!

      Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:

      – Віддаєте хліб чи ні?!

      – Де ж ми візьмем? –