Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

в багнюці.

      – Тобі є де сховатися, сину мій? – запитав у могильника єпископ.

      – За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, – відповів той, – у мене тут халабуда недалечко – до ранку перечекаю…

      – Тоді прощавай і на ось…

      Він простягнув могильнику декілька монет.

      – Що ви, – зам'явся той. – Його преосвященство такі щедрі…

      Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п'ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перетнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.

      – Пропусти! – вигукнув вартовий іншому, шанобливо зачиняючи дверцята.

      Карета в'їхала в місто. Біля конюшні бургомістр кивнув на прощання єпископу і ступив на підніжку.

      – Стривайте, – зупинив його Лібер. – Я точно знаю, що ви впізнали тих двох. Ви не повинні чинити опір церковному правосуддю!

      Шольц не відповів. Тут, у місті, він почувався впевненіше і мовчки дивився в очі Ліберу.

      – Відьму треба спалити, а єретика…

      – Прощавайте, отче, – перебив бургомістр.

      Раптова думка сяйнула в голові Шольца.

      – Ваше преосвященство! – вигукнув він із дивною радістю в голосі. – Я гадаю, що ми повинні знати думку короля…

      Лібер перемінився на обличчі.

      – До чого тут король? – докинув спогорда він.

      – Але ж ви не верховний суддя, отче, – упевнено мовив бургомістр, ступивши нарешті на бруківку, – його величність може й не схвалити рішення.

      – Та жінка – відьма! – відрізав єпископ, висунувши голову з карети.

      – Я віддам її під суд тільки з наказу короля, – різко промовив Шольц і попрямував Ринком.

      Гроза стихала… Поступово ставало світліше, а вгорі, поміж шматками чорних хмар, виднілися клаптики сірого неба. Бургомістр підійшов до будинку, в якому так чудово розпочалася ніч, що так кепсько для нього закінчилася. Якуб Шольц кілька разів грюкнув у двері, мовчки проминув слугу, збіг нагору і зачинився у своєму кабінеті.

      Розділ IV

      Ближче до полудня небо над містом повністю прояснилось. Бруківка швидко висохла, лише численні калюжі досі виблискували на сонці. Ринок жив повсякденним життям: в усі голоси і на всіх мовах кричали купці, ремісники та жебраки і ті, хто їх намагався перекричати. Чувся вереск