Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

З півгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за віжки, їдучи прямо або завертаючи, щоб панів не трусило і не кидало в кареті, бо це не діжки з капустою. Врешті, навіть коням урвався терпець і вони потроху почали рушати, лишивши бургомістра з усмішкою на розчервонілому, мов буряк, виду.

      Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.

      – Зачекайте…

      З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:

      – …сину мій.

      Чернець – то був єпископ Лібер – підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.

      – Ваше преосвященство, – прохрипів нарешті бургомістр, – я не чекав…

      – Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, – перебив його єпископ.

      – Але… куди?

      – Робіть, що кажу. Побачите.

      Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.

      – Сину мій, – сказав він, – чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?

      – Куди? – ошелешено вигукнув бургомістр. – Хіба це не може почекати до ранку?

      – Не може, – твердо відповів єпископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.

      – Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.

      – Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…

      – Але тоді треба поспішати.

      З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.

      – Нам туди, – сказав Лібер.

      Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.

      – Не лякайтесь, – заспокоїв єпископ, – це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».

      Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.

      Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.

      Через широчезний рів було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.

      Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.

      – Хай