Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

нема…

      На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.

      – У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.

      – Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!

      З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.

      – Авжеж, вичистиш до блиску.

      Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:

      – Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.

      Обличчя лакея проясніло в усмішці.

      – Як тебе звати? – запитав гість.

      – Мартин, ваша милосте, – відповів той.

      – Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.

      Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.

      Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…

      – Мій любий Себастяне! – залунало на всю залу.

      Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.

      – Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.

      – Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.

      Усмішка бургомістра раптом зникла.

      – Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, – стривожено сказав він, – погляньте на свою руку… На ліву…

      Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

      – Пусте, – усміхнувся поранений.

      – Лікаря! – вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

      – Лікаря, лікаря! – підхопили присутні.

      – Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, – мовив гість, – зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

      Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

      Нарешті в іншому кінці зали з'явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

      – Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомістр. – Швидше!

      – Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лікар. – Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб'яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

      – Де Домінік? – вигукнув