Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

пером потилицю.

      – Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

      – Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!

      – Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

      – Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

      Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

      Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

      – Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

      Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

      А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

      «…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

      Розділ VI

      Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:

      – Навіщо, Вірцю?

      – Я не бачу вашого волосся, пані, – пояснила дівчина, – здається, ніби розчісую саму темряву.

      Господиня всміхнулась.

      – Тоді запали…

      Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум'я.

      – Не боляче? – запитала пані.

      – Та ні, – весело відповіла Вірця, – пече недовго.

      Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.

      Служниця поклала на стіл дерев'яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.

      – Ні, Вірцю, – відповіла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

      Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.

      – Йой, пані, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бігме, ніц не бачу…

      Голос її звучав, як весняний струмочок.

      – Годі, Вірцю, – зітхнула панна, – не до пустощів мені. Плети…

      Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.

      Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.

      – Пан Гепнер у вітальні? – запитала вона.

      – За дверима, – пустотливо усміхнулась Вірця.

      – Як