Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, – з беззубою усмішкою підморгнув дідок.

      Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам'ятав.

      З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.

      – У пана аудієнція? – запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.

      – Не хвилюйтесь, – промовив дідок, – я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.

      – Привидів? – не второпав Бень.

      – Так, вони мають доволі погану манеру з'являтися без попередження.

      – Себто… духи?…

      – Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?

      – Слава богу, ні…

      – Ну, тоді маєте таку можливість.

      – Та що ви, Господь із вами!

      – Зовсім від рук відбилися. З'являються серед білого дня.

      Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.

      – А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.

      Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.

      Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

      Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.

      Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.

      – Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.

      – Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.

      – Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.

      – Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

      – Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?

      – Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?

      – Та хоч утопися!

      – Невже?

      – Бігме, не зійти мені з цього місця!

      – От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.

      – Та