Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

у музиці та сміхові.

      Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…

      Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…

      Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.

      – Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.

      – Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.

      – О, як шкода…

      – Якщо тільки…

      – Що? – кокетливо перепитала дама.

      – Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…

      Дама засміялася переможно.

      – Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.

      – Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.

      Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.

      – Необачний вчинок, – тихо вронила вона.

      – Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки відповів Себастян.

      – Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…

      Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.

      – Ви, здається, збиралися читати поезію…

      Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:

      Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,

      Не розлучатись з вашим образом ніколи,

      Коли ця ніч, немов життя, промчить

      Кудись у даль на ошалілих конях.

      А в день прийдешній, не зазнавши інших втіх,

      Рабом схилитися до ваших ніг…

      Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:

      – Не треба… Припиніть…

      Густий рум'янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

      І відтепер лиш Бог мені суддя,

      За ваше серце я віддам життя!

      – Досить! – рішуче мовила вона. – Ви не розумієте… ви не повинні…

      Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.

      Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї – змінити порожні барила на повні, а слуги – відвести декількох вельмож на свіже повітря.

      Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет