Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

своїм віршем

      Людей поважних і… нікчем,

      Хоча останніх тут немає,

      Та доля різне посилає,

      Про те підказує життя:

      Ось неозначеність буття.

      Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

      – «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!

      Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

      Так от, я поспішав, аж тут

      Узяв мене зненацька блуд,

      Повів дорогою лихою,

      Звів із халепою й бідою.

      Готові взятися до «праці»,

      Харцизів з десять,

      Може, й двадцять

      Мене у темряві чекали,

      Наживи легкої шукали,

      Не знали, бачте, чим багатий

      Був я… Коли про те спитати,

      Скажу – усі мої скарби

      Я не віддам без боротьби.

      Лиш сріблом слова я багатий,

      І будь-кому його не взяти…

      – О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

      – Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

      – Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.

      – Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.

      Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

      Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

      – Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.

      Бідолаха лікар упав на коліна.

      – Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.

      – Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.

      Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

      Устиг, як бачите, на свято

      Покірний ваш слуга… Завзято

      Оборонявся він мечем

      Від тих грабіжників-нікчем.

      І показав їм без вагання

      Урок затятий фехтування.

      Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

      – Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.

      – Так,