Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков

так само раптово, як і з'явився, зануривши нічні пейзажі в повний морок. Спостерігаючи за величчю плавних вод Пуріо, він дещо відволікався від гнітючих думок, а з настанням темряви стало ще важче нести вахту – позначалася нервова напруга і накопичена за день втома. Думки про минулий день плавно занурювали його в дрімоту. Але Матвій за своє життя пережив не одну безсонну ніч. Бажаючи відволікти себе чим-небудь, він обережно підвівся з гілок, і спробував розім'яти тіло, наскільки це дозволяв простір їх тимчасового притулку. Потім знову сів зручніше, і став думати про Лінду.

      «Якщо нам зараз важко, – розмірковував він, – як же їй в руках цих продажних дикунів?… Хоча, треба віддати їм належне. Пройти крізь нічні джунглі, не побоявшись диких звірів, пробратися в табір і так спритно викрасти людину, не давши себе виявити… Для цього необхідно було точно знати не тільки місце розташування самого табору, а й намет, в якому мирно спала їх жертва. Виходить, вони або спостерігали за нами днем, або…»

      Мурашки пробігли по всьому його тілу від висновків, які напрошувалися самі собою. Матвій підозріло подивився на сплячого індіанця.

      «Невже Куідель? Він цілком міг провернути цю справу в першій половині ночі, коли на вахті знаходився його напарник. Він бачив, як Лінда повернулася до свого намету, потім почекав, поки всі заснуть, і спокійно викрав її. Тепер затягнув мене сюди й відволікає, поки Черишев відвозить Лінду в недоступне для мене місце. І не було ніяких індіанців. Вкрай важко йти крізь джунглі. Навіть якщо це корінні жителі, не можуть же вони приручити хижаків».

      Підозри все глибше проникали в серце Матвія. Він ледве стримував себе, щоб не розбудити Куіделя і не викласти їх йому прямо в обличчя, дивлячись в цей момент в його очі. Але з іншого боку, йому не давали спокою ті короткі, але такі місткі бесіди з індіанцем.

      «Як може в одній людині поєднуватися мудрість і любов до всього, що його оточує, з подібним віроломством? – вагався Матвій. – Звичайно, буває всяке, але він так любить все живе. Крім того, відкриті добрі очі. Складно повірити. Але в те, що нас підстерегли індіанці – ще складніше».

      З роздумів його вивів голос Куіделя.

      – Ти стійкий боєць, – промовив він, піднімаючись з гілок, – навіть такий важкий перехід не зломив тебе, і ти не піддався сну.

      – Дякую, – сухо відповів Матвій. – У мене є розмова до тебе.

      – Може, відкладемо до ранку? – запропонував індіанець. – Тобі потрібно добре відпочити. Ти ж знаєш, у нас буде багато роботи.

      – Після нашої розмови, може і не буде. Поговорити треба зараз.

      – Я тебе слухаю, – спокійно вимовив Куідель.

      – Пройшовши наш важкий шлях крізь джунглі, – почав Матвій, – я зрозумів, що моє припущення щодо викрадення Лінди може виявитися невірним. Вкрай складно здійснити такий план. В околицях триденного пішого шляху немає племен індіанців. Пробиратися крізь такі хащі, особливо вночі – вкрай небезпечне заняття, навіть для корінних жителів тутешніх місць. Крім того, підкравшись до табору, потрібно було довго стежити за нами,