Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

вишкіл, який час від часу влаштовували в ОУН для підтримки новачків, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборі, субординація носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!

      Тим часом поволі прокидалися інші в’язні. Барак заворушився, стихло безперервне хропіння, яке у різних формах попервах не давало спати Дмитрові. Люди прокинулися, дехто злізав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львівських злодіїв Онуфрій Копистко. Королем він залишився і тут, підпорядкувавши під себе усіх кримінальних, яких тут було багато. Колись, ще у перший день прибуття Дмитра, між ними виникла суперечка, що переросла у бійку, але за Панасом були всі політичні, до того ж виявилося, що «король» знає односельця Панаса Федора Мороза, тому між ними виник своєрідний пакт про ненапад, якого обидві сторони свято дотримувалися.

      – Дмитре, чому нам їсти не дають? – запитав Копистко.

      – А чому на роботу не женуть тебе не цікавить? – замість Дмитра відповів Бандера.

      – На даний момент мене цікавить не робота, а жратва, – відрубав «король».

      – Не знаю, – признався Панас. – Сонце вже високо, а двері, як бачиш, зачинені.

      – Може, неділю на сьогодні перенесли? – подав голос в’язень зліва.

      – Мовчи, молокососе, коли великі люди розмовляють! – осадив його Копистко. – Краще поглянь через вікно, чи не йдуть кликати до кухні.

      «Порушник спокою і субординації», дрібний злодюжка Семен Опришко, зірвався зі свого місця, наблизився до маленького заґратованого вікна й притулився до нього обличчям. Знадвору доносилися глухі звуки.

      – Що там? – поцікавився Копистко.

      – Щось бігають всі, – відповів Опришко. – Метушаться.

      – Камалі не видно? – запитав Дмитро.

      – Ні, не видно. Жовніри чогось згуртувалися біля комендатури. Чекають чогось.

      – Може, перевірку, – висловив припущення Олекса Гатчук, член ОУН із Станіславіва. – Може, самого Костека.

      – Якщо його, то нам кердик, – підсумував Копистко. – Цьому їсти не дай, лиш би познущатися над нами. Гей, Яблонський, чому нас не кличуть на роботу і не дають їсти? Може, вже твій комунізм настав?

      Дмитро Панас усміхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрій тріади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожній нагоді. Комуністи у бараку трималися окремо (як, у принципі, інші категорії в’язнів: націоналісти, кримінальники, поляки) й займали ближній до виходу сектор. Тадей Яблонський не став відповідати Копистку різкістю на його випад, лише спокійно сказав:

      – Не розумію вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворі щось робиться, невідомо, що нас чекає, і ваш тон тут недоречний.

      Дмитрові Панасу набридла ця розмова. Він підвівся, щоб її закінчити.

      – Вперше в житті я згоден з комуністом, – сказав Панас. – Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своїм спільником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.

      – Що