Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

оунівців, головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов був чимось майже міфічним, людиною, про котру знали всі – і прихильники, і вороги, але мало хто його бачив. Природно, звістка про те, що разом з ними перебуває сам Донцов, миттю розлетілася табором. Чи не кожен член Організації Українських Націоналістів був знайомий із його книгою «Націоналізм» і у багатьох вдома ця книга була. Траплялося, що саме вона ставала приводом для того, щоб, зрештою, вони опинилися тут, у Березі.

      «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».

      Ця фраза із книги стала для багатьох полегшенням їхнього безпросвітного існування, була виправданням перебування у таборі. Багатьом хотілося побачити його «наживо», але цього прагнення не поділяла табірна адміністрація. В’язнів укотре повели назад до блоків.

      Хоч би як того не хотіли поліцейські, але новини з волі все ж просочувалися крізь колючу табірну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самі охоронці коли-не-коли проговоряться. В’язні зрозуміли головне: справи у поляків йдуть геть погано, а якщо так, то з’явилася хоч якась надія на визволення.

      Воно прийшло, як це завжди трапляється, несподівано. Зранку вісімнадцятого вересня ув’язнених знову не те що не повели на роботу, але й навіть не відчинили двері блоку. «Черговий на вікні» Семен Опришко повідомив замученим чеканням товаришам, що надворі немає жодного поліцейського і взагалі табір як вимер.

      – Не до добра це! – пробурмотів Онуфрій Копистко.

      Він хотів ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузіння. Хтось декілька разів шарпнув за ручку. Повітря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невідомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!

      За весь час перебування у Березі-Картузькій (а для доброї половини в’язнів це не один рік!) таке було уперше. Усі заворожено втупили свої погляди у двері, а поляки з комуністами, що займали найближчі до дверей нари, завбачливо відсунулися від них якнайдалі. Пролунав ще один удар, і всі почули, як впала на бетонну підлогу залізна рейка.

      Усі з острахом чекали, хто ж з’явиться. Яким же було здивування мешканців блоку, коли на порозі вони побачили молодого чоловіка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самі, але одягненого у цивільне, і… з пістолетом у руці.

      – Комуністи є? – запитав він.

      – Є! – підвівся зі своїх нар Тадей Яблонський і назвав себе.

      – Тоді знайте, що ми взяли під свій контроль весь табір! – повідомив незнайомець.

      – Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.

      – Комуністи!

      – А де охорона? – недовірливо поцікавився Онуфрій Копистко.

      – Порозбігалася! – усміхнувся невідомий. – Польська держава сьогодні впала під ударами двох великих армій.

      – А хто друга? – запитав Яблонський.

      – Вчора вночі Червона армія перейшла кордон Польщі і зараз переможним маршем наближається до нас! Здійснилося віковічне прагнення поневоленого польськими панами українського і білоруського народів про возз’єднання