Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? – здивувався він.

      – Я хоч і молодший за тебе, але тоже маю очі й вуха. Твоя згода відправитися зі мною аж на східний кордон мене спочатку здивувала, як здивував і твій приїзд. Тебе не було п’ятнадцять років, від тебе навіть листи приходили раз на пів року. А тут на тобі – приїхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Міську?

      Михайло виявився зовсім не готовим до такого перебігу розмови. Вони із самого ранку, озброївшись рушницями, вийшли з лісничівки, заглибилися в ліс, піднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, і рушили на схід. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допоміг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсім не так, як думав Михайло.

      – Що ж, якщо ти почав перший, то і я буду відвертим! – сказав старший Смоляр. – Ти маєш рацію: я приїхав не просто так, хоч і не без того, щоб побачити вас всіх, але й у справі.

      – До кого?

      – До тебе, Костю!

      – Ну, тоди я тебе слухаю! – з готовністю мовив Кость.

      – Але ти маєш мені дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не має права ніхто знати!

      – Нічого собі справа!

      – Яка вже є! Ти маєш зрозуміти, що то не моя примха!

      – А чия?

      – Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! – повторив Михайло.

      Звичайно, Костеві не сподобався такий тон старшого брата, але бажання дізнатися, що то за справа, яка підняла Михайла з насидженого роками місця, й до чого тут він сам, переважило.

      – Якщо то не зашкодить моїм, то я обіцяю нікому не говорити, – сказав він. – А то не зашкодить?

      – Якщо ти комусь скажеш, то зашкодить точно! – уточнив Михайло.

      – Тоди я тебе слухаю!

      Михайло деякий час йшов мовчки, збираючись з думками. Кость не підганяв його, крокуючи поруч. Лише коли Михайло переступив через невеличку калюжу, що утворилася після нічного дощу, він обережно запитав:

      – Ти знаєш, що таке «Двуйка»?

      – Двуйка? Погана оцінка, поставлена якомусь польському гімназисту?

      – Зовсім не смішно!

      – Тоді поясни! А то ти ставиш такі питання, на які я не знаю відповіді.

      – Добре! То знай: «Двуйка» – то офензива Війська Польського! – тихо сказав Михайло і для чогось озирнувся.

      – А до чого тут ти? – не зрозумів Кость.

      – Я належу до неї вже дев’ять років.

      Кость продовжував крокувати, час від часу стискаючи рукою ремінь рушниці. Він майже одразу зрозумів, що старший брат не жартує, адже справді – таким не жартують.

      – А до чого тут я? – обережно поцікавився він.

      – Там, – Михайло кивнув кудись убік, – хочуть залучити тебе до своєї роботи.

      – Звідки вони про мене знають?

      – Вони знають про тебе все!

      – А якщо все знають, то мають знати й то, як я відношусь до всього польського! – запально відказав Кость.

      – Nie krzycz![3] – зупинив його

3

 Не кричи! (Пол.)