Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

повільно мовив він. – А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга – тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.

      Михайло подивився на стривожених батька і брата.

      – Ще когось мобілізували? – поцікавився він.

      – Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.

      – Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того і забирають!

      Він розправив плечі.

      – Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго пам’ятав би ці дні!

      – А ви завтра зранє підіть в ліс! – запропонував Яків. – Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.

      – А дорога через болото? – запитав Кость.

      – Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!

      Михайло повернув голову до Костя:

      – Підемо, брате?

      – А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, – згодився Кость.

      – От і файно! – зрадів Яків. – То, може, гербати трохи вип’ємо?

      – О ні! – застережливо підняв руки Михайло. – Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!

      – Я піду з тобою?.. – запитав Кость.

      Михайло заперечливо похитав головою:

      – Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.

      – Най йде сам! – сказав Яків. – А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.

      – Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.

      Звичайно, він бажав не так побачити рідну хату, перетворену на читальню місцевої «Просвіти», як розібратися зі своїми думками. З двох сторін до дороги підступали високі сосни, ледь-ледь погойдуючись на несильному вітру. Михайло любив слухати, як скриплять дерева, але сьогоднішня погода аж ніяк не сприяє цьому.

      Невдовзі ліс закінчився, й попереду показалися стріхи перетинських хат. Михайло не поспішаючи йшов польовою дорогою. Йому треба було обдумати завтрашню розмову з братом. Звичайно, його несподівана поява у будинку батьків, якому він сам зарікся знову переступити поріг, не була спонтанним рішення, як того Михайло намагався пояснити батькові. Ще далекого тридцятого року через свою необачність він став агентом Другого відділу Генерального штабу Війська Польського, інакше «Двуйки». Причиною цьому стала його необережність у виборі постачальників антикварного товару, яким торгував спочатку дядько дружини, а після його смерті і Михайло. Але якщо «вуєк Марек» всіляко сторонився підозрілих агентів, то Михайло Смоляр (чи то пак Міхал Смоляр, як його знали у містечку Слупце) одразу ж потрапив на гачок аферистів, котрі під