Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

маєш рацію, Онуфрію! – підвівся з нар Михайло Ратушний. – Але перед тим треба роздобути одяг і якісь черевики. Я вже на ті трепи дивитися не можу!

      – А чого наш комуніст назвав «спасителя» літератором? – поцікавився Копистко, збираючи з нар свій нехитрий скарб. – Він щось написав?

      – Так, про Березу[7], – підтвердив Василь Бандера. – Він вже один раз був тут.

      – Файно написав?

      – Правду! Я не великий прихильник поезії, а тим більше комуністичної, але то можна читати!

      Коли мешканці блоку вийшли надвір, там уже повсюди ходили колишні в’язні, ще не до кінця усвідомлюючи, що все найстрашніше лишилося позаду. Якщо раніше всі трималися своєї команди, а хоч там і не було ідилії, все ж працювати доводилося разом і від роботи кожного залежало, якою буде сьогодні їхня пайка, то тепер колишні в’язні розбилися на «групи за інтересами», причому більшість тримала свій шлях до приземистої будівлі складу. Саме там зберігався конфіскований у них одяг. Щоб перед складом і в ньому самому не виникло стовпотворіння, молоді люди з пістолетами (видно, конфіскованими чи залишеними у спішці вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишні в’язні всередині приміщення довго не затримувалися і виходили надвір, уже тримаючи в руках цивільний одяг. І навряд чи свій.

      У цьому Дмитро Панас переконався, як тільки надійшла його черга. Всередині все було перевернуто догори дриґом, і надії знайти серед цього хаосу своє не було. Тому Дмитро вибрав якісь штани, сорочку й маринарку, найголовніше, якісь майже нові черевики, причому другий довелося пошукати, і з цим скарбом залишив склад.

      Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полум’я від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.

      У нормальному одязі вже почувався не таким безправним, як раніше. Дмитро озирнувся довкола. Його товариші по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило і навіть тим, кому дістався одяг явно не по їх статурі, не почувався обділеним.

      Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковій сіро-зеленій уніформі. Це були німецькі солдати та офіцери, котрі умудрилися під час переможної для себе війни потрапити у полон до поляків. Це були молоді чоловіки, у дечому навіть нахабні, котрі тільки тепер усвідомили, що весь цей короткий жах закінчився і скоро вони знову побачать своїх.

      Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.

      – Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комуністів Бандера. – Відчули свою силу!

      – Та най чекають свою Червону армію! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!

      – Треба вже йти! – мовив Ратушний.

      – А чого спішити?

      – Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.

      – Навіщо? – не зрозумів Дмитро.

      – Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, – сказав Бандера. – А мені треба додому!

      – Мені також! –

7

 Йдеться про вірш О. Гаврилюка «Пісня з Берези».