Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

спорудження через болото дерев’яного настилу до Сорочина; невістка Оксана цілими днями пропадала у школі, готуючись до навчання з вересня, внучка Катруся увесь час допомагає мамі, й Смолярі вже серйозно подумували, щоб відправити дівчину в учительську семінарію. Поки всі зібралися вдома, Олена вже встигла нагодувати Михайла, наговоритися за всі роки, що він не був вдома, і навіть відійти від першого радісного усвідомлення того, що до неї приїхав син.

      Зустріч з батьком і молодшим братом вийшла також теплою та зворушливою. Дізнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Яків невдоволено скривився, але таки підійшов до креденса і дістав звідтам пляшку доброї гари. Побачивши це, Михайло засміявся.

      – Тату, ви хочете мене споїти? – насмішкувато запитав він.

      – Чого ти так подумав?

      – Та пити то я буду, але закусувати вже не влізе. Мама мене загодувала.

      – Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жінка зовсім не годує?!

      Михайло знову усміхнувся. Напевне, такі слова говорить кожна мати, коли її син приїздить додому після великої перерви.

      – Ну вічно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Яків Олену.

      І вже до Михайла:

      – Нічого не поробиш, сину, треба з’їсти ще раз!

      Той погладив себе по чималенькому животі і скрушно зітхнув.

      Не встигли сісти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привітання і навіть знайомство, бо коли Михайло приїжджав останній раз, Кость ще тільки служив у війську і навіть не подумував про те, щоб женитися.

      – Щось ти, Михайле, довго не приїздив до нас! – осудливо сказав Яків. – Обідивсьи чи як?

      – Та чого там обіжатися? – відказав Михайло. – Певно, що міг сказати, що робота, нема часу і всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотні відмовок, щоб не поїхати.

      – Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.

      Михайло усміхнувся:

      – Та не повірите – знову через роботу! Мав потребу приїхати до Львова, а коли вже зійшов на Головному двірці, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не відвідати своїх?

      І хоч у мові Михайла було багато польських слів, а Львів та Кам’янку інакше як Львув і Камйонка він не називав, усе ж було приємно слухати сина, котрого не було так довго.

      – Як там твоя Катерина? Діти? – допитувався батько.

      – Здорові! – відповів Михайло. – Кася помагає мені продавати в склепі, а діти вже виросли. Тадеуш поїхав до Варшави вчитися в гімназії. Я якраз відвозив його, бо їхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до університету.

      Останні слова Михайло сказав з особливим піднесенням.

      – А дочка? – поцікавився Кость. – Ще не замужем?

      – Аґнежка? Та їй тільки п’ятнадцять років! Ще рано!

      Розмови продовжувалися, але Оксана і Катруся у ній участі не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною і якщо для невістки