Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Смоляр востаннє подивився на Костя. Той сидів на бричці, чекаючи того моменту, коли від’їде потяг. Та лісова розмова якщо не посварила братів, то остаточно зробила їх чужими. Якби не склалися його справи з «Двуйкою», завдання котрої він не виконав, Михайло дав собі слово більше ніколи не переступати поріг будинку на лісничівці.

      Він не знав, що вже сьогоднішні події посприяють, щоб він цього слова дотримав!

      2

      Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «міццю» своєї армії. Однак, виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спочатку німецької армії, а потім – Червоної армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору.

Із виступу на п’ятій сесії Верховної Ради СРСРнаркома закордонних справ В. Молотова

      Вранішнє сонце піднялося над східним горизонтом і сліпило очі. Воно пробилося сліпучим промінцем крізь вузеньке віконечко довгої червоної будівлі і утворило на давно не митій підлозі яскравий зайчик прямокутної форми, що повільно переміщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двоярусні нари. Сонце розігнало одвічну у бараках темряву і відігнало її у найдальший куток. Посвітлішало, але цього не помічали люди. Вони солодко спали на нарах, не підозрюючи, що уже наступив день.

      Сонячний прямокутник перемістився коридором й освітив ще молоду людину на нижніх нарах. Чоловікові було не більше тридцяти років. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловік зажмурив очі, неначе хотів відігнати геть непрошеного гостя.

      Коли ж це не допомогло, молодий чоловік повернувся обличчям до стіни, а спиною, відповідно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад. Відкрив очі, але зажмурився від сліпучого світла.

      Дмитро важко підвівся, сів, звісивши босі ноги. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.

      Дмитро повернув голову. Його товариші мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.

      І тут Дмитра осінило: сонце вже встало, а їх ніхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймні за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборі (а це не один рік!) таке траплялося вперше. Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронці забули розбудити в’язнів. Ні, це дійсно неймовірно! Чому не розбудили? Проспали самі? Оце вже ні! Швидше вони самі не досплять, але не забудуть підняти в’язнів на годину, а то й дві раніше. Щось не те.

      – Василю! – тихо покликав Дмитро. – Спиш?

      – Уже ні, – почулося зверху.

      – Злізай вниз.

      – Дай виспатися, – заспано благав сусід. – А то зараз почуємо «Wstawac, swini!», і вся радість життя зникне.

      – Не почуємо, – відповів Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

      Його співрозмовник нічого не відповів, хоч Дмитро і чекав на відповідь. Натомість Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сів поруч.

      Вони познайомилися і подружилися вже тут, у таборі. Хоч кожен рятувався як міг, але переносити нужду краще разом.

      – Ти