Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

роз’їжджали селами й містечками, де агітували за себе. Марія Макуха вже перестала ніяковіти перед людьми, що прийшли їх слухати, і наприкінці навіть сама спробувала виступати, щоправда, у неї це виходило не так переконливо, як у Андріана Котельникова.

      Так непомітно підійшов день виборів. Щоб люди не забули про те, що треба прийти проголосувати, напередодні до кожної хати завітали міліціонери, молоді чоловіки, у яких люди упізнали тих, хто зазвичай не мав власної землі і працював у наймах, і нагадали обов’язково прийти до сільської ради. Зрештою, у виборах взяло участь багато людей з парафії. Прийшов і Василь Вовк з Ориною та невісткою Софією.

      Відколи забрали до війська чоловіка Богдана, з котрим Софія не встигла прожити й десять днів, молода дружина спочатку навіть не знала, як бути. Для неї обійстя Ребриків не встигло стати своїм, тим більше що вони з Богданом планували переїхати на львівську квартиру. На плебані залишався самотньо жити її батько Петро Лісович. До нього й прийшла за порадою Софія.

      Вислухавши дочку, священник сказав:

      – Те, що ти прийшла до мене, я тобі дякую, але зараз твоє місце коло свекрів. Їм так само треба підтримки. А коли вернеться твій чоловік, то куда він перше піде? Певно, що додому! Прийде – а тебе там нема!

      – Ви точно знаєте, що прийде? – зі сльозами на очах перепитала Софія.

      – На все воля Божа! На все воля Божа! Тобі треба вірити й чекати! Молитися й чекати!

      Так Софія залишилася у Ребриків, але кожної неділі після відправи відвідувала батька, щоб нагодувати його. Петро Лісович був дуже радий таким приходам дочки, та й, зрештою, і нові свати також не забували його.

      Василь Вовк побачив довгу чергу здебільшого чоловіків, так що Орина навіть хотіла забрати невістку й піти звідси, але Василь сказав, що однаково вони будуть чекати на нього біля коней.

      – Сьи подивите, які тепер вибори! – мовив він.

      Йому самому було цікаво, чим теперішні вибори відрізняються від тих, до яких він звик за «панської Польщі». Саме ця цікавість, а не бажання вибрати «кращого представника трудової інтелігенції», привела сюди старого Вовка. Найперше, що він побачив над входом у будинок (навіть попри те, що очі вже стали підводити його), був великий червоний плакат з білим написом «Трудящі Західної України! Жодного голосу ворогам народу – приспішникам панів, поміщиків і капіталістів!». Василь знизав плечима. За своє життя він знав лише одного «пана і поміщика» – осадника Адама Павловського, але навряд чи він прочитає його прізвище на тому листкові, який йому вручать!

      Як з’ясувалося зовсім скоро, процедура голосування була навіть простішою, ніж він сподівався. Коли Вовки зайшли до виборчої дільниці, то отримали з рук юнака, з котрим до того ніколи й не розмовляли по-справжньому, невеличкі прямокутні аркуші.

      – Підійдіть до кабінки і вкладіть картку в конверт, – сказав юнак і показав в інший бік кімнати. – Якщо хочете, можете викреслити прізвище кандидата.

      Василь Вовк подивився на отриманий папір, примружив очі й ледве розгледів напис. Макуха Марія Фомівна.