Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

чи збережемо ми її, коли так само, як апостола Петра, нас із вами розіпнуть нові нерони? – запитав Павло.

      Батько підійшов до нього і поклав руку на плече сина.

      – Християн гонили триста років. При Нероні знищили певно всіх, але після него їх стало ще більше. Кажуть, в Палестині росте така рослина, яку звуть неопалима купина. Що б з нею не робили, вона однаково відродиться і стає ще ліпшою. Так і наша Церква, як та неопалима купина. Але, Павле, ти в одному кажеш правду. Я вже старий і мушу бути зі своєю парафією, але ти…

      – Тату, – перебив його Павло, – якщо ви будете тут, то й мені бути з вами! Хто я для нової влади? Навіть не священник! Буду жити вдома, буду помагати вам у церкві. Дасть Бог, і все мине!..

      Продовження цієї розмови, причому несподіване для Петра Лісовича, відбулося через два тижні. Тоді його несподівано викликали до Львова. Як він дізнався вже у Львові, це стосувалося нового адміністративного розподілу, до якого вдалася нова влада. Замість Львівського воєводства на територіях, що відійшли до Радянського Союзу, утворилися Львівська та Дрогобицька області, відповідно змінювалися кордони єпархій. Щоб не було непорозумінь навіть серед місцевого духівництва, вирішили пояснити теперішній стан. Зрештою, у Митрополита не збирали всіх парохів одночасно, щоб не спровокувати дій з боку нової влади, тому священники приїжджали самостійно, і то лише тоді, коли випадав вільний час, – у кожного були свої турботи і причини відкласти візит: люди продовжували помирати і народжуватися, тому присутність священників у парафії могла бути обов’язкова.

      Петро Лісович зайшов всередину храму святого Юрія, скромно зайняв місце справа від входу, опустився на коліна і став молитися. Людей у храмі було небагато, тому він одразу запримітив монаха, що прямував до нього.

      – Їх екселенція чекає на вас! – тихо сказав монах. – Ідіть за мною!

      Петро Лісович підвівся і пішов за монахом. Вони зайшли в одні з бічних дверей справа від іконостаса, причому монах пропустив Лісовича вперед і зачинив за ним двері. Священник не встиг здивуватися, як почув знайомий голос:

      – От ми знову зустрілися з вами, отче!

      Він підвів очі і побачив Йосипа Сліпого. Той підвівся з-за столу і підійшов до Петра. Вони обнялися.

      – Дякую Богу, що ви знайшли час приїхати сюди! – сказав єпископ. – Прошу сідати!

      Він почекав, коли Лісович сяде, лише тоді сів напроти.

      – Як ваш син? – поцікавився він.

      – Дякую, отче, живе зі мною, – відповів Лісович. – Дуже переживає, що не може далі вчитися на священника.

      Йосип Сліпий усміхнувся:

      – Перекажіть Павлові, нехай не переживає за те! Батько навчить того, чого не можемо зробити ми!

      Усмішка враз зникла з обличчя єпископа.

      – Як у вашій парафії ідуть справи? – серйозно запитав він.

      – Та якщо ви питаєте, чи не закривають церкву, то скажу зразу: поки що не закривають!

      – Поки що?

      – Та є у нас такий місцевий директор школи, що вважає, що храм Божий