Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

нема про що!

      Павло відсунув від пічки ноги, бо відчув, що від них вже йде відпар.

      – Зібрав нас усіх пан ректор і повідомив, що нашу академію закривають, – повідомив Павло. – І все! Нам сказали залишити сутани, дали цю одежу й наказали розходитися домів. До станції доїхав потягом, а вже звідтам пішки. Нікого навіть дорогою не здибав!

      – Та люди у такий мороз всі вдома сидять! – пояснив батько.

      Він подивився на Павла, як той обережно розтирає ноги.

      – Їсти будеш? – запитав.

      – Буду, але перше відійду трохи.

      – Сиди, я поставлю щось!

      Отець Петро підійшов до братрури, відкрив і вийняв баняк з іще теплим борщем.

      – Сестра твоя приготувала, – пояснив батько. – Була вчера. Казала, що завтра після служби знов прийде.

      – Про Богдана нічого не чути? – запитав Павло.

      Він говорив про свого зятя, із котрим сестра Софія побралася літом.

      – А хто має то сказати? – знизав плечима отець Петро. – Богдан воював проти німців, до чого тут нова влада? А як в тих спитаєш? Бог дасть, і вернеться наш Богдан.

      Він перехрестився. Затим великою хохлею насипав у миску борщу, причому по самий край, нарізав великі скибки хліба. Павло не став чекати, коли його запросять до столу, схопив ложку і почав жадібно їсти. Отець Петро сів навпроти і спостерігав, як їсть його син. А той навіть не піднімав голови, всю увагу сконцентрувавши на їжі. Коли у мисці проглянулося дно, батько запитав:

      – Ще?

      Павло відклав убік ложку, перехрестився і заперечливо похитав головою:

      – Досить!

      Він відставив миску на край столу і подивився на батька.

      – Що іще казав єпископ?

      Отець Петро мав на увазі свого колишнього однокурсника у духовній семінарі, донедавна ректора Духовної академії, у котрій вчився його син Павло, Йосипа Сліпого.

      – Їх екселенція сказав сидіти вдома й чекати того благословенного часу, коли нам знову дозволять повернутися до навчання, – сказав Павло.

      Він уважно подивився на батька.

      – Коли я їхав потягом і проїжджав через Кам’янку, то коло мене сіла якась жінка, – продовжив Павло. – Розказувала, що москалі розігнали обидва монастирі.

      Отець пильно подивився на сина. Новина виявилася для нього неприємною. Настоятелькою жіночого монастиря Згромадження сестер Пресвятої Діви була матінка Досифея, або ж Ксенія Солтис з Перетина. Петро Лісович кожного разу молився за неї, дякуючи Богу за те, що навернув її колись на шлях служіння. Щоразу буваючи у Кам’янці, він знаходив час, щоб відвідати милий йому монастир і перекинутися з ігуменею хоч декількома словами. Для неї отець Петро став духовним батьком, ігуменя завжди відзивалася про нього тепло і щоразу, коли заходила розмова про своє покликання, неодмінно нагадувала про його вклад. Тепер же жіночого монастиря у Кам’янці немає, як, власне, і чоловічого. Видно, нова влада все ж не зупинилася на звичайній забороні церкві навчати і духовно лікувати людей.

      – І куди їх тепер? – запитав Петро.

      – Жінка не знала. А ігуменю прихистила