Остарбайтер. Галина Горицька

в захід, все силуючись згадати. Потім таки згадав, і шлунок, наповнений редькою, боляче стиснувся в спазмі. То мамі якась знахарка прописала пити мед з перетертою редькою, коли вже лікарі були безсильні. І вона пила. Потай від батька, котрий не схвалював народні методи лікування. Однак сухоти, котрі з’явились в неї раптово, нізвідки, так і не вдалось вилікувати. Ні тоді, ні опісля…

      Максим відчув, що шлунок з незвички ось-ось виштовхне назад ту редьку. Занадто давно він нічого не їв, а тут нахапався сирого коренеплоду з голоду. «Ні-ні… Стривай, небораче…» – він обережно сповз по стіні на підлогу і почав легенько погладжувати свій здутий живіт і вмовляти: – Так не можна… Бо помремо разом. І я, і ти. Чуєш?». Він довго сидів на холодній долівці кухні й не ворушився, бо навіть коли дихав, відчував спазми нудоти. За якийсь час Максим так і заснув до самого ранку.

      VI

      Рано вранці Антін прочитав в директі інстаграму:

      —Неочікувана зустріч. Ти з двадцятиповерхівки на 1-ій Парковій?)

      – Так. Звідки знаєш?

      – Я – твоя сусідка з будинку навпроти.

      Антіну враз подумалось: «От би це була дівчина з очима кольору Тіффані…»

      – Я, виходить, сфотографував твій будинок?)

      – Ну так. Мені приємно.

      – Я іноді, ввечері, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсі живе жінка з синіми очима, яка часто сидить на підвіконні. Ти, випадково, її не знаєш?

      – Ні, – коротко відповіла незнайомка і враз додала: – А давно ти живеш навпроти?

      Антін замислився, дивлячись у вікно, як на дороги Мачухи-Москви день одягає траурний вінок з автівок, котрі миготять фарами, немов світлячки заманюють до болота. Почухав макітру і почовгав дірявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай. Чи давно він живе навпроти? Чи давно він в Москві?

      І наклацав на екрані телефону:

      – Давно. Майже три роки.

      Антін не дуже добре пам’ятав, як він переїхав. Це відбулося стрімко і в стані афекту через відрахування з вишу. Трапилася пропозиція постійного заробітку. І не в Польщі. Антін не хотів назад до Польщі. Не хотів до країни, яка, на його думку, стала причиною його життєвих негараздів. Він хотів якнайдалі від Польщі, що так нагадувала його рідне Прикарпаття, від сестер, котрі його засуджували й від матері, котра йому дорікала. Він хотів на край світу, туди, де не буде нікого знайомого і лишень щомісячні індульгенції у вигляді відрахувань з зарплатні нагадуватимуть йому, що у нього є рідні.

      В Москві «корочку» про освіту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антін його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця відповідало санітарно-моральним нормам життя огидних холопів-найманців з брудного чорнозему і фата-морганних бескидів Західної України, то зрозумів, що той, ще гірше, вважає своїх робітників собаками приблудними, й переїхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз