Остарбайтер. Галина Горицька

адміністративного і житлового призначення[31] в одному з яких і була ота квартира, яку встиг побачити Антін. І його гордий, чеченський прораб пообіцяв вголос, аби всі почули й запам’ятали, що Антін жебракуватиме в Москві й роботи ніякої не знайде, поки на колінах до нього, всіма шанованого Борза, не приповзе… І тоді Антін подумав, що і на коліна став би, аби залишитись.

      Однак зараз… Ніби щось затьмарило його мозок і він просто розвернувся і пішов. Якомога далі від Борзової лайки, якою той щедро обдаровував спину Антіна, від вапняного диму, що лоскотав у горлі, від того всього будівельного антуражу, з якого складалося його життя (крім спілкування з Дінь-Дінь і щолківського бруду, якщо бути відвертим).

* * *

      З плюсів (а батько завше вчив його віднаходити хороше в будь-якій ситуації) було те, що коли несподівано почалася окупація, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналці залишилися лише він з мамою й одна зубожіла єврейська родина з двома дочками, що, так само як і Максим з хворою мамою, не мали на від’їзд жодних матеріальних ресурсів. Та ще спорадично з’являвся чорний кіт. Спорадично, бо той навідувався вряди-годи й сідав поважно на облуплене підвіконня. Дві інші кімнати їхнього капітального старого будинку, що колись був прибутковим в доісторичні, себто дореволюційні часи, виїхали відразу ж: одну родину евакуювали з заводом в Семипалатинськ, інші втекли до родичів кудись там…

      Загалом, евакуація важливих для держави громадян – начальства та НКВС – почалася з початку липня. Їхні родини дременули на схід першими. До вокзалу безперервно підкочували «емки» і лімузини чинів повище і до вантажних вагонів загружалося їхнє нескінченне майно. Потім настала черга державних об’єктів і обслуговуючого їх персоналу з родинами. Евакуація останніх почалася через два тижні, в середині липня сорок першого.

      В столиці ніхто про те, що бої вже йдуть під самим носом, не казав. Взагалі говорити треба було менше і не робити ніяких припущень, аби не затаврували шпигуном. Ніхто з киян не знав про героїчну відвагу воїнів Дніпровської військової флотилії, льотчиків-винищувачів і зенітників. Адже зенітні установки було нагально поставлено на всіх схилах Дніпра та на дахах найвищих будинків. Їхні батареї розташовувались навіть в Піонерському саді[32], де так полюбляв гуляти малий Максим.

      Про війну кияни дізнавалися з авіанальотів, котрі почастішали. Однак влада в пресі й по радіо демонструвала свою незворушність і непереможність. В столицю постійно привозили трупи німецької техніки, немов показуючи: «Бачте? Ми їх переможемо».

      Зокрема 30 червня на Хрещатик, на площу перед обкомом партії, притягли блискотілий трофей – збитого на підступах до Києва бомбардувальника – «фашистського стерв’ятника», юнкерса. З балкона в ту ж мить перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов штовхнув експромтом полум’яне звернення до містян про силу радянської армії. Як то полюбляли тоді повторювати слова пісні «от тайги до британских

31

Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сіті».

32

Тепер Хрещатий парк.