Остарбайтер. Галина Горицька

Уся ця нахабність геометричних фігур при сутичці наживо хлопця не так обурила, як злякала. Адже в пресі на карикатурах зовсім не так зловісно зображали німецьку техніку, якою вона виявилась насправді…

* * *

      А потім, поступово і невідворотно, до кінця літа, місто спорожніло. Одну третину киян (десь триста п’ятдесят тисяч мешканців) евакуювали, ще двісті тисяч призвали до лав Червоної армії. Залишились лише ті, кому не було куди податися, або невиїзні: хворі й старі, породіллі з немовлятами, інваліди… Непотрібний біологічний вантаж. Дилема, яку радянська влада вирішила просто – не зважати, зневажати й просто цих людей не помічати. Війна… Жорстока.

      Як сказала тоді ще жива мама: «тікають до чорта на кулічки». Всі виїздили з Києва куди тільки могли. «Тікають, як криси з «Титаніка» – презирливо казала бухикаюча мама, але Максим все бачив і вже тоді розумів. Що мамі просто дуже лячно і вона здогадується, що скоро помре. Що їм двом, на відміну від всіх тих удачливих «крис», тікати просто нікуди, а так вони б теж залюбки… Мама хоробрилася як могла і Максим усвідомлював, що це її гіпертрофоване презирство до евакуйованих сусідів – лишень завіса, загородка, заслінка від страху. Аби бодай хоч таким чином не здатися і триматися до останнього… Бодай на нетерпимості до інших, а насправді – прихованій злості до долі…

* * *

      Сонечко світило яскраво і його відблиски на Патріарших затьмарювали усі життєві негаразди й примарно присипляли турботи та занепокоєння. Стояла неймовірна спека, саме така, коли можна погодитись і на теплу абрикосову[35].

      Антін розшнурував шнурки на кедах і заліз з ногами на лавку. Навкруги води росли дерева, даруючи відвідувачам Патріарших ілюзію прохолоди. Він сів у затінку, трохи далі від ставка, дивлячись на хіпстерську молодь навколо Патріків (як заведено називати Патріарші), що пила пиво і смалила цигарки, безтурботно насолоджуючись жарким полуднем. Потроху наближалася та година, о котрій колись двоє радянських людей і певна сутність, можливо, одна з проявів диявола, розпочали саме тут напрочуд цікаву полеміку про три-чотири докази існування вищого, і то – некомуністичного, творця всього живого і неживого. Антін ще раз подивився навколо в надії почути відголос хоча б трохи цікавого діалогу поміж молоді, що обліпила ставок, як ті мухи порепаного кавуна, заради поживної прохолоди. Однак, як не прислухався, нічого путнього не почув. Єдиний хлопчик, у якого з усіх відпочивальників на Патріках не було пляшки в руках, читав якусь книгу. Антіну стало цікаво, що той читає і він знічев’я пройшов повз нього, аби розгледіти назву. То був збірник задач з математики Сканаві. Антін вирішив пройти повз ботана іще раз. Навпроти по воді пропливла мати-качка зі своїм сірим, пухнастим виводком, що від неї не відставав ані на міліметр, побоюючись білого, великого лебедя, який не хотів з качками ділити ставок і шугав їх вряди-годи. Заглиблений в навчання хлопець навіть не підвів голови, аби подивитися на піке лебедя на бідних каченят, що голосно пищали й тріпали крильцями по воді.

      Антін усівся назад на свою лавку.

35

Оммаж. Дія «Майстра і Маргарити» починається в один з травневих днів, коли два московських літератори – голова правління МАССОЛІТа Михайло Олександрович Берліоз і поет Іван Бездомний під час прогулянки на Патріарших ставках розмірковують про існування Ісуса Христа і п’ють теплу абрикосову.