Три мушкетери. Александр Дюма

що королева?..

      – Королева дуже зніяковіла і сказала, що напередодні вона зламала одну з підвісок, тож мусила віддати її своєму ювелірові, щоб той полагодив.

      – Треба зайти до королівського ювеліра і переконатися, чи так це насправді.

      – Я вже був там.

      – І що сказав ювелір?

      – Ювелір ні сном ні духом не знає ні про які підвіски.

      – Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено і, можливо… можливо, на нас чекає перемога.

      – Я певний, що геній вашого преосвященства…

      – …зможе виправити усі дурниці, які накоїв його шпигун, чи не так?

      – Саме це я й хотів сказати, якби ваше преосвященство дозволили мені закінчити мою думку.

      – Ви вже знаєте, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

      – Ні, ваша світлосте. Мої сищики не змогли нічого рознюхати.

      – А я знаю.

      – Ви, ваша світлосте?

      – Так. У всякому разі, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар, другий, або друга, в будинку під номером сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

      – Чи бажає ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати їх обох?

      – Гадаю, що вже пізно. Вони, скоріше за все, встигли звідти втекти.

      – І все-таки, не зайве було б перевірити…

      – Візьміть із собою десяток моїх гвардійців і обшукайте обидва будинки.

      – Слухаюся, ваше преосвященство.

      І Рошфор вибіг з кабінету.

      Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потім подзвонив утретє.

      На порозі з’явився той самий офіцер.

      – Приведіть арештованого! – наказав кардинал.

      Пана Бонасьє знову ввели до кабінету. Офіцер за знаком кардинала вийшов.

      – Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.

      – Я? – вигукнув Бонасьє. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..

      – Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар і на вулицю Лагарп, заходила зовсім не до торговців полотном.

      – А до кого ж вона заходила, Боже правий?

      – Вона зустрічалася з герцогинею де Шеврез і герцогом Бекінгемом.

      – Так… – підтвердив Бонасьє, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство має цілковиту слушність. Я неодноразово висловлював свій подив з приводу того, що торговці полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивісок. І щоразу на моє зауваження дружина чомусь починала сміятись. О, ваша світлосте, – продовжував Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній, перед яким усі схиляються!

      Хоч якою мізерною була перемога над таким пішаком, як Бонасьє, проте кардинал якусь мить втішався нею. І саме цієї миті йому спала на думку непогана ідея. Його вуста скривилися в посмішку, і він простягнув галантерейникові руку.

      – Підведіться, мій друже, – сказав він. – Ви порядна людина.

      – Кардинал торкнувся моєї руки, я торкнувся руки великої людини! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!..

      – Так, мій друже, так! – мовив кардинал