Три мушкетери. Александр Дюма

не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.

      – Так, ревнивцем вас назвати важко, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.

      «Він називає мене «мій любий пан Бонасьє», – подумав галантерейник. – Хай йому біс, але мої справи, здається, йдуть на краще!»

      – Могли б ви впізнати двері, куди вона входила?

      – Так.

      – Ви запам’ятали номери будинків?

      – Так.

      – Назвіть їх.

      – Номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар і номер сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

      – Чудово, – сказав кардинал, і, взявши зі столу срібний дзвіночок, він подзвонив.

      Увійшов офіцер, якого кардинал випровадив на початку своєї розмови з Бонасьє.

      – Сходіть по Рошфора, – пошепки наказав Рішельє, – хай він негайно прийде, якщо тільки повернувся.

      – Граф тут, – сказав офіцер. – І настійно просить ваше преосвященство його прийняти.

      «Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасьє, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»

      – Хай він зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!

      Офіцер швидко вибіг з кімнати, як це робили всі слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.

      «Ваше преосвященство!» – шепотів Бонасьє, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.

      Не минуло й п’яти секунд, як пішов офіцер, а двері відчинилися знову, і з’явився новий відвідувач.

      – Це він! – вигукнув Бонасьє.

      – Хто – він? – спитав кардинал.

      – Той, хто викрав мою дружину!

      Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офіцер.

      – Відведіть цього чоловіка і здайте солдатам, які його привезли. Хай він почекає, поки я знову його викличу.

      – Ні, ваша світлосте, ні, це не він! – розпачливо вигукнув Бонасьє. – Я помилився! її викрав інший, зовсім не схожий на цього! Цей добродій – чесна людина!

      – Заберіть цього ідіота! – гримнув кардинал.

      Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали вартові.

      Відвідувач провів Бонасьє нетерплячим поглядом і, тільки-но двері зачинилися за ним, швидко підійшов до Рішельє.

      – Вони бачились, – мовив він.

      – Хто? – спитав кардинал.

      – Вона і він.

      – Королева і герцог? – вигукнув Рішельє.

      – Так.

      – Де?

      – У Луврі.

      – Ви в цьому певні?

      – Цілком.

      – Хто вам сказав?

      – Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому преосвященству.

      – Чому вона не повідомила про це раніше?

      – Чи то випадково, чи то запідозривши щось, але королева залишила пані де Сюржі ночувати в себе в спальні і потім цілий день не відпускала її.

      – Ну що ж… Нас переграли. Спробуємо взяти реванш.

      – Не турбуйтеся, ваша світлосте. Я докладу всіх зусиль.

      – Як усе це сталося?

      – О пів на першу ночі королева сиділа зі своїми придворними дамами…

      – Де саме?

      – У своїй спальні…

      – Далі.

      – …тут