Три мушкетери. Александр Дюма

чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинилися ніби в пересувній в’язниці.

      Карета повільно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крізь віконні ґратки арештований міг бачити тільки будинки та бруківку. Але, як корінний парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по тумбах, вивісках і ліхтарях. Під’їжджаючи до церкви Святого Павла, біля якої страчували засуджених до смерті в’язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Він гадав, що карета тут і зупиниться. Але вона проїхала мимо.

      Та невдовзі його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тоді, коли вони під’їхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинців. Його трохи заспокоїла думка про те, що, перед тим як їх поховати, їм, звичайно, відрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли він побачив, що карета звертає на Гревську площу, коли він угледів гостроверхий дах міської ратуші і карета під’їхала під арку, він вирішив, що все кінчено, і попросив поліцейського чиновника висповідати його. Йому відмовили, тоді він заверещав таким жалісливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли він і далі репетуватиме.

      Від цих слів у Бонасьє відлягло від серця. Якби його збиралися страчувати на Гревській площі, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доїхали до місця страти. І справді, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далі. Втім, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.

      Цього разу розвіялися в порох останні сумніви: на площі Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасьє тішив себе, що він гідний площі Святого Павла або принаймні Гревської площі. Але он воно як: біля Трагуарського хреста скінчаться і його сьогоднішня подорож, і все його життя. Він ще не бачив зловісного хреста, але всім єством майже відчував, як цей хрест повільно насувається на нього. Коли до площі залишалося кроків двадцять, до нього долинув людський гомін і карета зупинилась. Для бідолашного Бонасьє, геть знесиленого попередніми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогін, немов передсмертне зітхання вмираючого, і він знепритомнів.

      XIV

      НЕЗНАЙОМИЙ ІЗ МЕНГА

      Натовп, що так налякав бідолашного галантерейника, зібрався зовсім не для того, аби подивитися, як когось вішатимуть, а дивився на вже повішеного.

      А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далі, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невисокого під’їзду.

      Дверцята карети відчинилися, і двоє гвардійців підхопили Бонасьє, якого підтримував поліцейський. Його втягли до під’їзду, провели по сходах і залишили в передпокої.

      Він рухався несвідомо, наче уві сні, перед його застиглими очима все пливло, мов у тумані. До нього долітали якісь звуки, але він їх не розумів. Якби в цю мить його повели на ешафот, він не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.

      Він так і сидів на стільці,