Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашенне «кукуріку» вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.

      Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник: не зміг навіть доспівати до кінця – зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський… ще один… ще… І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: «Ногу, Мань, ногу!»

      Село просиналося.

      Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сіллю.

      – Не замерз?

      – Так щоб сказати, то й не дуже…

      – Паняй додому… І передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій… Ходімо до хати, я тобі чарку наллю… Ходімо, ходімо – трохи зігрієшся!

      В хаті було сонно й тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.

      – Зачекай, дам щось загризти.

      – Та я уже й так…

      – Зачекай, зачекай.

      Дістав пиріжок, шмат холодного м’яса:

      – Бери!

      – Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!

      – Пий на здоров’я!

      Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’їв пиріжок, закусив м’ясом.

      – То бувайте здорові! – І, посміливішавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.

      – Покличу, покличу, – усміхнувсь Твердохліб. «От вона, ціна любові! Чарка горілки!»

      Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.

      Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

      – Марусю, встань та збери щось на стіл.

      Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:

      – Картоплю зварити?

      – Не треба, збери щось із вчорашнього.

      Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.

      – Га?.. Що?..

      Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним – так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

      – Ось похмелимось – пройде, – утішив його Твердохліб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

      – Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарешті редактор.

      – Іду будити.

      Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці