Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

весело лаявся Путько. І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: – А за динамкою завтра й приїжджай! Поки я добрий.

      День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.

      Щойно, провівши Путька, ступив до контори – задеренчала «віялка». Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.

      Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів приятель:

      – Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!

      – Як горить?

      – Не витягає на орден… Тільки на медаль… Двох тонн буряків не вистачає!

      – Як не вистачає?! – закричав Твердохліб. – Ми ж із лишком вивезли!..

      – Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод – вони дані нам прислали…

      Пожбурив Твердохліб на важельок трубку – замало не обірвав. Ухопився був за ручку – дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ґанок:

      – Якиме, запрягай!

      І на свого дружка з райземвідділу: «Не міг подзвонити ще вчора – з Путьком би й поїхав… Хоч учора ж неділя була, все одно нікого не добився б…»

      От уже як не везе, так не везе!

      Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.

      Й отак в усьому. Отак з усіма.

      Цукровий завод стояв при в’їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора. Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:

      – У себе?

      Одчинив двері не стукаючи.

      Там теж товкся народ – не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут ще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:

      – Слухаю!.. Слухаю!.. – а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: – Не можу!.. Та ні, не вам! – сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно й не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.

      Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонив, іншого просто легенько відіпхнув – сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:

      – Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!

      Зовсім уже очманілий директор помітив спершу «сталінку», а тоді вже Твердохліба.

      – А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!

      – Та бачу, – поспівчував йому Твердохліб. – Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов…

      – Що сталося? – стривоживсь директор.

      – Та