Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

що не голову. Понесло його!.. Сідай!..

      Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!

      – А народ чого? – Твердохліб до бригадира. – Робота в колгоспі закінчилась?

      – Та ми ж, Володимире Васильовичу…

      – Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.

      Під’їхали.

      – Ану розходьтесь! – вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак. – Нічого тут…

      Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.

      Як його, чорта, й діставати тепер?

      – Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати, – бригадир тракторної. – Інакше й не дістанемо.

      Розібрати! Легко сказать – розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?

      – В МТС дзвонили?

      – Ще не дзвонив.

      Спасибі хоч за це. Там же директор – перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.

      – Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.

      – Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.

      – Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам’ятати?

      Підійшов несміливо Нешерет: відчував – найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.

      – Ви теж хороші! – побачив його Твердохліб. – Кому, як не сільраді, про мости дбати?

      – Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсім Нешерет.

      – Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.

      Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголосніше ж – Курочка. Той перший до річки примчав – не одходив.

      – Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!

      А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохліб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспників».

      Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.

      Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв’яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо – де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо – танк не провалиться!

      – Правильно, бригадире? – до бригадира тракторної.

      – А що ви робили неправильно?

      – То давайте розходитись.

      Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще