Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Наталку:

      – Як там вона?

      – Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…

      – Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?

      – За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.

      – Дадуть! Можеш не сумніватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

      – Є, у машині.

      – Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.

      – Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

      – Ось тут покінчимо – заїдем до неї…

      Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб – морг одному з бригадирів. Той бічком-бічком та непомітно за двері.

      – Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?

      – Нормально, Митрофане Онисимовичу!

      – Молодця, молодця!.. Запиши!

      – Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?

      Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п’ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.

      – Молодця, молодця… Запиши!

      Редакторові й нагадувати не треба – записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.

      Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:

      – А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять у колгосп.

      Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?

      Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…

      – Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили!

      Бухгалтер відомість розкрив – цоки-цок рахівницею:

      – Одну тищу шістсот двадцять три.

      – Закругляй на тищу сімсот, – сказав Путько редакторові.

      Редактора вчити не треба – закруглив.

      То скільки ж це буде, як на оті сімсот п’ятдесят грамів помножити?

      – Множте на вісімсот – будете ще на грами розмінюватись!

      Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу

      триста шістдесят кілограмів.

      – Закругляй до півтори!

      Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.

      – Чорнильницю приведи у порядок! – наказує Твердохлібові. – Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові – він тебе на весь район пропечата!

      «Запиши», однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов’язково врахує, запитав:

      – Як, Митрофане Онисимовичу, – на ферми чи до Наталки?

      Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на Твердохліба, запитав:

      – Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить?

      Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!

      В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.

      Наталка