Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

      Редактор мостив Наталку і так, і сяк – ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.

      – Патефона ні в кого немає?

      – Та один є… У директора школи.

      Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся – зіпсують.

      Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився, – ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв’язок… Ну хоча б і з правлінням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…

      По телефону? Так це в один мент!

      Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові «віялку» зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:

      – Сталіна прихопи!

      – Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?

      – Того, що у мене!

      Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов і так… І Сталін над нею – це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!

      Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було, – стали прощатись з Наталкою.

      – Готуйся в Москву. До Калініна в гості…

      Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!

      Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.

      А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.

      Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов’язково до голови лізе обідати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусі не хочеться!

      – А так, а так, – підігрівала, як у сопілочку, комірничиха. – Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

      Не встигли й упоратись – бригадир на поріг:

      – Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

      – А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! – Маруся сердито. –