Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?

      То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

      Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив очі: стоїть!

      Чорний, великий, з ломакою!

      – Хто?!

      – Та це я.

      Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!

      – Чого приперся? – зашипів до парубка.

      – Дивився, чи спите.

      Що дурневі скажеш?

      – Іди до машини! Щоб там і стояв… Чуєш?

      – Та чую.

      Почалапав.

      Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, інший намір був у голові?..

      Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову – ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.

      Скільки разів сонна Маруся вмовляла: «Та поспи іще хоч годинку – ніде та робота не дінеться!» Скільки разів брала спокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових – весь свій актив – до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно о шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше – добре. А хто запізниться, то начувайся!

      Бо інакше не можна. Бо лише попусти – все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе знатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й інші стануть запізнюватись…

      Не раз на зборах говорив:

      – Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається – хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

      І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні виполов тут, а завтра глядь – в іншому місці проросло.

      – Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!

      – Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить…

      А в очах так і світиться: «гуртове – чортове»…

      – Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?

      Нашим – це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання – і не подума заглянути!

      І отак щодня. Майже на кожному кроці.

      Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось