Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу…

      Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..

      – Нащо землю? – посміхнувся начальник поблажливо. – Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни…

      Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де і ким сказано.

      – До всіх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.

      – До всіх, хто б не був, – відповіли йому. – Ви повинні нікому не довіряти, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.

      Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов’язку.

      Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.

      Перший запис у тому зошитові – про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – візьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам і буде п’ята колона!»

      Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина – за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала – і до Гусачки:

      – Оце вам до борщу!

      Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне око, то друге:

      – От біда, так біда!

      Одлягло після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.

      Другий запис появився набагато пізніше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав – для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово «смерть». «С» – вуса, «м» – як лінійкою частину підборіддя прикрити, «е» – докупи зведені брови, «р» – праве вухо, «т» – ліве, а м’якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: «смерт».

      Кому «смерт» – ясніше ясного…

      Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів. Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..

      Курочка все те акуратненько в свій записник.

      І за вчителем фуркнуло!

      Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

      А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все,