Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Читать онлайн.
Название Біль і гнів. Книга 1
Автор произведения Анатолій Дімаров
Жанр Историческая литература
Серия Великий роман (Фолио)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-9742-2



Скачать книгу

усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість…

      Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами вивів:

      «А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скільки й на яродромі було».

      Це – для тієї установи.

      І вже трохи дрібніше:

      «У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів».

      Це вже для себе.

      Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне – змовчить.

      Записав же про всяк випадок – для порядку.

      Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.

      – Зайців на всіх вистачить?

      – Та їх у нас, як сміття! Одбою немає. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!

      – То й добре… Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали.

      Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд – залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.

      Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.

      – Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали.

      Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.

      Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома – не вистачає десятої клепки.

      Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків… З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб’ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!

      Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: «А дай устрелю на обід хоч одну звірину!»

      З того часу й прокинувся