Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось… І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось – лишалося головне.

      Бувало, що з ним і не погоджувалися – Ганжа лише всміхнеться, хитне головою:

      – Побачимо, хлопці, побачимо… Ану, хто на тютюн багатий…

      Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись як зайшов, то аж головою покрутив:

      – Та й дух же у вас!

      Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ганжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:

      – Ви що, в дурня тут граєте?

      – Було таке діло, – спокійно Ганжа.

      – Ви ж комуністом були, дядьку Василю!

      – А комуніст що – хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись… А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками…

      – У дурня грати?.. Так я ж не вмію.

      – Навчили б… Дурне діло не хитре.

      – Та й ніколи мені – не до карт. Я соціалізм будую…

      – Сам будуєш, Володю?

      – Чого ж – і люди мені помагають… Тільки не всі.

      – А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться – ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.

      – Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо… Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо…

      – Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?

      – Для наступних поколінь…

      – Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть – за все вам на тому світі воздасться. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться, хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!

      – То несвідомий отак подумає…

      – А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?

      – Ніколи мені рахувати, – буркнув Твердохліб. – У мене й без цього роботи по горло.

      – Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?

      – Як – на кого? – здивувався Твердохліб отакому питанню наївному. – На державу… народ…

      – А що таке держава, народ? – допитувався далі Ганжа. – Гаразд, давай з іншого кінця… Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців… От захворів Заволока, Яким… Місяць у постелі пролежав – ти хоч раз його провідав?

      – Я йому лікаря з району привіз.

      – Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не навідався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспі… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..

      Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.

      – А