Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

      Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:

      – Ану, хлопці, вставайте!

      Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а Протасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:

      – По-людському позвати не можна?

      – Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Півгодини вже гавкаю!

      – Хіба вже пора?

      – Продери баньки та глянь сам.

      Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:

      – І поспати не дадуть…

      Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.

      – Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім… Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу – не лишилось нікого. А снаряд як свисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

      – Знав би, то почекав…

      – До чого воно така чортівня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..

      Однак сном журився недовго – за сніданком вигукував захоплено:

      – От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..

      – Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратиці одразу відкинеш!

      Прийшла й робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки, – живиця аж капотить.

      – От де ладан пропадає! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.

      Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

      – Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..

      І тихенько, щоб не помітили односельці, під’їжджав до старшини, який відав усім тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:

      – Кушайте, кушайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько, – і, мовби між іншим, завертав на своє: – То