Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?

      – А чим тобі колгосп не вгодив?

      – Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі…

      – Отак припав до душі? – ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.

      – А як же ти думав, – всім корпусом повернувся до нього Іван. – Колгосп якраз по мені… Як раніше було?.. Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини… А там півполя не зорано: восени рук не хватило… А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів… А там кінь підбився, а сусід не дає: «Почекай, Іване, я ще сам не впорався». То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур’ян аж гуде… То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився? Ниньки ж мені рай – не житуха. Посівна – засівна – мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав – і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік… Живу, як у Бога за пазухою.

      – Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом – давно б тебе з-за пазухи витрусив!

      – Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую…

      – Ото ж тільки й того, що мінімум… А тоді, як у пісні отій: «Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день»…

      – Все, що накажуть, роблю? – наче й не чув Ганжі Іван. – Роблю!

      – Робиш, як мокре горить.

      – А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що – віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!

      – То й не родився б. Одним ледарем менше було б.

      – Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетів!

      – А я чув: тебе за інше тягнули, – глузливо Ганжа.

      – За що ж іще?

      – За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.

      – Ні, Василю, таки за ноги… Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку – у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?

      – Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.

      – А подивись, як ти живеш? – напосідався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?

      – Мені добре й без хати…

      – Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам’ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах…

      – В мене боки не з тіста – не розповзуться.

      – Знаю,