Платонічне кохання. Оксенія Бурлака

робота. Час тягнувся повільно. Приходили нові гості, я обслуговувала їх, робила все як треба, але щось у мені змінилось і я більше не хотіла так жити. Не хотіла працювати офіціанткою і бути звичайною дівчинкою на побігеньках. Завдяки Леву я зрозуміла багатогранність життя, і мені хотілося кардинальних змін. Я прагнула розвиватися, рости. Він подарував мені крила, дав можливість учитися, щедро ділився своїми думками, мудрістю, світоглядом, і я немов губка усе засвоювала, надихаючись кожним словом, кожним поглядом у мій бік. Я раптом зрозуміла, що мені тепер замало однієї середи, я хочу бачити його частіше. Хочу прокидатися, знаючи, що він поруч, хочу снідати з ним і вечеряти, хочу дивитися з ним фільми і говорити про життя. Хочу обіймати його, відчувати тепло великих долонь. Хочу, щоб Лев знову мив моє волосся, хочу, щоб він розчісував його і пестив. Ця картинка була такою реальною, і я не бажала погоджуватися на щось менше. Якби у мене був його номер телефону, я б подзвонила і сказала, що більше не можу жити без нього.

      Дні тягнулися, я рахувала години й навіть секунди до нашої зустрічі. Лев став для мене важливішим за все, і тому все навколо втратило свої кольори, сенс, привабливість. Нічого не радувало мене так, як думки про нього. Я сама себе не впізнавала, ніби за одну мить перетворилася на іншу людину, яка побачила правильний шлях і більше не хоче розгублено стояти на перехресті.

      Наша зустріч відбулась раніше, ніж я очікувала. Це був понеділок. Я вийшла на роботу і відчувала, що саме сьогодні ми маємо побачитись. Більше не було сил терпіти розлуку, я сходила з розуму, допоки в дверях не з’явився він. Наші погляди, немов магніти, притягнулись і переплелись. Було важко втриматись, щоб не підбігти до нього і не розцілувати. Лев сів за свій улюблений столик, я прихопила блокнот, меню й стрімголов помчала до нього.

      – Привіт!

      – Привіт! Не можу повірити… Понеділок… Ти тут… Приємна несподіванка, – дух перехопило від щастя.

      – Проїжджав неподалік і вирішив зайти, щоб побачитись.

      – Я скучила.

      – Я теж.

      – Що будеш сьогодні?

      – Замовлю фірмовий ланч, а також «Наполеон» та імбирний чай.

      – Чудовий вибір, – усміхнулась я і побігла на кухню. Поки готувалося замовлення, я встигла прийняти ще декількох клієнтів. В обід у нас завжди був аншлаг. Час від часу наші погляди перехрещувалися, і це було так зворушливо. Нарешті я опинилася біля нього і почала сервірувати стіл. Його аромат був таким приємним і вже рідним.

      – Як справи в університеті? – запитав Лев, усміхаючись.

      – Нормально. Скоро почнуться заліки, а я ніяк не можу дописати реферати й контрольні. Треба бігти в бібліотеку і працювати на їхньому древньому комп’ютері, але в мене зовсім немає часу і можливості. Коли я закінчую роботу – вже пізно, а перед універом – ще зарано.

      – Тобі треба купити свій ноутбук.

      – Так, я вже збираю гроші, але боюсь, до сесії не встигну.

      – Можеш скористатися моїм комп’ютером.

      – Правда? – його пропозиція змусила