Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

падишах оглянув дерев’яний хрестик, табличку з написом. І відразу зрозумів усе. З грудей вирвався крик обурення:

      – О, Хюррем! Ти отримаєш такий калим, якого не було ні в однієї з моїх дружин! А ті, які придумали цей недобрий жарт – поплатяться за нього. Це, напевно, Махідевран!

      – Не карай нікого, прошу тебе…

      – Якщо страхом не винищу ненависті до тебе, тоді вона вибухне ще страшніше…

      – Не роби цього…

      – Чому?

      – Тому що так учив Бог Христос.

      – Як саме він учив?

      – Він учив: любіть ворогів своїх. Робіть добро тим, хто ненавидить вас…

      – Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…

      – Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весільним подарунком мені, як і свобода, яку ти дав мені і моїм сестрам… Спасибі тобі, великий султане…

      І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмішка заграла на лиці Насті, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до її руки – і жар охопив його. Обережно, ніжно поцілував свою суджену. Роксолана заплющила очі… Світ закрутився навколо неї.

      Грала весільна турецька музика, співали весільні пісні, здіймався місяць над Стамбулом не раз і не двічі, змінювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цілувала, всім тілом тремтіла, ніжність і пристрасть дарувала, і про рідну землю, і про синє небо, і про батька, і про матір у розкоші забувала.

      Любили одне одного Роксолана і Сулейман, і час зупинився для них. Нескінченність дотиків, чарівний шепіт, відкриття потаємного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тіл, божевільний танець судом…

      Постав перед палацом султана Дервіш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його діставало до стоп, а незрізані нігті вигляд мали, як кігті орла, а хода його була до танцю подібна. І кричав він:

      – О люди! Та з дружин падишаха, яка навесні народить йому сина, в день Османської держави, в день річниці взяття Стамбула – стане султаншею Місафір. Могутня султанша принесе народові нашому багато добра і багато горя!

      Султан проводив диван, коли вбіг до зали Гассан, упав перед повелителем на коліна:

      – О великий… Ви наказали повідомити…

      – Хто? – султан підвівся.

      – Син! У вас народився син!

      Радощам молодого батька не було меж. Не міг їх стримати.

      Настя лежала в гарячці, коли в її кімнату вбіг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потім безшумно підійшов до її ліжка. Присів поруч, узяв її тендітні руки в свої і сказав лагідно:

      – Кохана моя… Сьогодні вночі я склав тобі газель, але порвав його… Бо ніякі слова не можуть передати мої почуття до тебе.

      – Не рви більше… – шепотіла Настя.

      – Дякую тобі за сина, божественна моя, радість моя… Я так скучив за тобою… – Ніжність переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первістка?

      – Селім, на честь твого батька… – ледве всміхнулася Настя. – Він буде таким розумним, красивим і гідним, як і його батько… А на свято