Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

долинав милостивий перегук дзвонів афонських церков. Настя, вдягнена підлітком, молилася перед іконою Богоматері. Горіли свічки. У сяйві вогнів бачила тільки очі Діви Марії, які пронизували її душу…

      У лісі біля монастиря Настю терпляче чекав Сулейман зі своїми людьми. Був він скромно одягнений, тримався в тіні…

      Гора, на якій стояв монастир, стрімко падала в море. Нескінченна синява пінилась бурунами, чекаючи бурі.

      Коли Настя закінчила свою шалену розмову з Божою Матір’ю і, хитаючись, пішла до виходу, її зупинив старий чернець і запитав по-грецьки:

      – Звідки ти, синку? Якийсь ти не такий, як усі…

      – З України… – відповіла Настя.

      – Ти, синку, з нашої землі? – пожвавився старий. – Господи! Якби мені там побувати… А звідки родом?

      – З Рогатина.

      – Знаю… Ще не знищили його бусурмани?.. – зітхнув. – Вони, як сарана, над Україною нашою… Святий Афон поважають, а нашу землю плюндрують…

      Подумавши, Настя сказала:

      – Чому ж вони мають сильну владу на великих землях, а ми ні?

      – І ми все це мали…

      – Чому ж утратили?

      – Бо єдності у нас не було… Кожен за себе. Не було ні поваги, ні захисту влади. Тому вона і впала…

      Йшли кам’яною підлогою, і кроки луною відгукувались у стінах.

      – Дивлюсь я на тебе і дивуюся, – вів далі чернець. – Так, як ти, моляться зазвичай старі люди, які мають тяжкі гріхи на совісті, ті, які хочуть перед смертю подивитися в обличчя Матері Судді нашого. А ти ще молодий… Значить, глибоко в душі твоїй слово Боже. І хочу тебе благословити – бережи нашу віру, передавай її дітям і онукам, а якщо знадобиться, і муки прийми за неї… Бо віра – це єдине, що залишилось у нашого народу, це те, що допоможе згуртувати його і підтримати у боротьбі з ворогом, який спустошує землю нашу…

      Коли Настя вийшла, на вулиці вирувала гроза. Сулейман стояв під деревом, весь мокрий, чекав її. Вона підійшла до нього:

      – Не стій під одиноким деревом у грозу!

      Взяла його за руку, як дитину, і вони сховались у кам’яній ущелині.

      – Люблю тебе… – прошепотів великий султан.

      Настя вся тремтіла в обіймах Сулеймана.

      – І я… – відповіла всім серцем. Раптом блискавка вдарила в дерево, під яким вони стояли. Воно миттєво загорілося. Настя злякано відсахнулася від султана:

      – Це знак Божий, Сулеймане… Не можна зраджувати віру Христа…

      Палало дерево. У фосфоричному блиску грози було видно, як на морі чорні щелепи вирів крутились у шаленому танці, налітали на берег, намагаючись розбити його.

      Був сонячний ранок, коли Ахмед-паша зайшов до кімнати блідої змученої Насті. Уклонившись, сказав:

      – Благословенне будь ім’я твоє, Роксолано Хюррем! Десятий і найбільший султан Османів, Сулейман – нехай століттями триває слава його, – дарує тобі свободу. Ти можеш уже завтра покинути його палати, столицю, державу. Тобі буде виділено охорону, і ти поїдеш із почестями. Можеш узяти з собою сто рабинь зі свого народу, яких вибереш на Авретбазарі!

      Мовчки