Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

я навіть і не починатиму! Зрозумів?! І я добре собі уявляю, скільки це все коштує! – перейшов у наступ Мишко, розуміючи, що той хоче пошити його в дурні.

      – От, на тобі, не бубони. – Нарешті одноокий витягнув з-за пазухи мішечок з монетами і кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевірив срібло на зуб і зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.

      – Ну, тепер можна про щось говорити, – сказав і обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, від чого тому аж щось у животі закрутило.

      Розділ 5. Підслухана розмова

      Інґіґерд стояла біля стіни, слухала і вухам своїм не могла повірити. Кого це вона впіймала? Дівчина і гордилася собою, і водночас їй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очі? На щастя, батько не кликав більш нікого до трапези. Гість був, очевидно, дуже важливий. Він говорив з ним і говорив. І кінця тій розмові не було. Ноги принцеси затерпли, хоч і переступала з однієї на другу.

      Надійшли сіро-сизі грозові хмари. Надворі трохи стемніло. Почав накрапати дощ. Гриміло… Кімната щораз спалахувала від блискавиць, вимальовуючи на стінах дивні химери, котрі тремтіли і стрибали. Тепер дівчина стояла майже в абсолютній темряві, боячись запалити свічку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашні спохопляться і почнуть шукати її. А тому принцеса швиденько непомітно вийшла з кімнати, зійшла вниз, порозмовляла з челядинцями, перекинулася кількома жартами з Доріс, котра для неї була як мати і дуже переживала, де це вона пропадала такий довгий час. Пройшла в кухню, де готували їжу: варилася юшка, пахло печеною ріпою і на рожні смажилася оленина.

      – І де тебе носило? Ми вже тут усі очі видивили, не могли собі уявити, де ти пропадаєш. Реґнвальд казав, що ти, мабуть, знову виконуєш якесь завдання Одина. Він і сам мав до тебе якусь важливу розмову, – з цікавістю повідомила Доріс, висока симпатична білява дама середніх літ, яка вовтузилась біля печі та давала розпорядження слугам.

      – Ого, мій кузен за мною скучив? – усміхаючись, мовила Інґіґерд. – Зі мною сьогодні стільки всього трапилося, що несила зараз розповідати. Якось розкажу… – відповіла вона, поспішно ковтаючи на ходу води, бо спрага мучила її більше, аніж голод. А ще нашвидкуруч відрізала шматочок запашного печеного м’яса і покуштувала його, закотивши від задоволення очі.

      – А де ж Астрід і Реґнвальд? Та й узагалі всі?

      – Взяли кількох твоїх лучників і подались на полювання. Вони ще також не повернулися. А це правда, що ти впіймала… – повела далі Доріс, але так і зупинилась на півслові, бо Інґіґерд уже не слухала її. Вона знову бігла вгору східцями. Тільки її й бачили. Цікавість вела дівчину туди, де зараз, здавалось, вирішувалася доля цілого світу. У ній прокинувся азарт.

      – От вертихвістка, – з любов’ю мовила Доріс і різко оглянулася, та так, що її білий чепець перехилився набік і смішно повис над лівим вухом. Усі, хто знаходилися в кухні, застигли з відкритими ротами й нашорошеними вухами, ніби їх хтось заморозив.

      – Ви чого повитріщалися? Всьому свій