Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

дерев’яний стіл під просторими величезними вікнами з різнокольоровим склом. Ніжки стола дивовижно граціозно вигнуті, через що він здавався живою істотою. На чотирьох кутах – вирізьблені голови левів з відкритими пащами. Складалося враження, що звірі тримають стіл на спинах. Поруч стояли й лави витонченої роботи.

      Коли все було готове, Улоф Шетконунг жестом руки запросив Ярослава відвідати наїдки. Тут був і копчений лосось, нарізаний велетенськими кусками, і смажена печінка тріски, і шматочки в’яленого кальмара, і зварена на оленячому м’ясі юшка, запах якої рознісся відразу по всій залі і залоскотав носа, і печена ріпа, здобрена маслом. Чи то Ярослав був такий голодний, чи то страви були надто незвичні, смачні й пахучі, але під впливом пива і різних настоянок, котрими його частував конунг, а також розмови за столом, він відчув, що у нього знову з’являються сили і наче починають рости крила.

      Крила стали такі великі, що хлопець злетів угору і побачив землю зверху. Летів і летів безстрашно проти вітру і знав, що оце під ним, скільки око сягає, – ото його володіння, його земля, і відчував, що все життя готовий покласти на те, щоб та земля була найбагатшою і найщасливішою в світі. Невідомо, чи довго б він ще так літав, якби не дощ, що став спочатку накрапати, а потім уперіщив на повну силу, і йому стало холодно, так холодно, що аж зубами цокотів…

      Ярослав відкрив повіки і зрозумів, що голий-голісінький сидить у теплій воді, а служниці поливають його з цеберок прохолодною водою. Від несподіванки підскочив на рівні ноги, і жінки тут же закутали його в теплі покривала. Хлопець не міг згадати, як опинився тут. Єдине, що ще пам’ятав, – це сині очі, які переслідували всюди. Він перебував, наче в тумані. Щойно голова торкнулася ложа, він миттю провалився кудись у нову невідомість, але відчуття легкості з дивного видіння не покидало його. Заснув, як дитина, безтурботно і швидко… І наснилася цього разу дівчина, та така вродлива, що не міг відвести від неї погляду. І весь час здавалось, що вже десь її бачив. Але не міг пригадати, де саме. І тому довго не наважувався підійти. Та коли все ж вирішив і попрямував до неї, дівчина раптом перетворилася на прекрасну білу лебідку і залопотіла крильми просто перед його носом та почала здійматись у небо до чорного лебедя. З переляку Ярослав навіть не зрозумів спочатку, що трапилось, та уві сні усвідомив, що будь-що мусить утримати це видиво. Щодуху наздоганяючи, за мить стрибнув високо за лебідкою і вхопив за хвіст. Вона пручалася та махала крильми, злітаючи все вище й вище… І тут хлопець прокинувся… «Що за дивний сон?» – подумав він, сидячи на краю ложа… Та, помалу пригадавши всі незвичайні пригоди попередніх днів, усвідомив нарешті, де він. Усміхнувся, смачно потягуючись…

      – Кривий, ти собі ще тут поговори! Я тобі повідомляю: князь Святополк дав наказ! Якби моя воля, я б зараз лежав на печі і їв калачі, а не до тебе в таку пору їхав, – сказав одноокий. На плечі у нього висів кручений лук, з лівого боку на шкіряному поясі – оздоблений коштовними каменями меч. Уся його міцна статура й одяг аж кричали про владність і багатство.

      – Тимоше,